Під час XIV Форуму громадянського суспільства Павло Казарін – відомий журналіст, письменник, публічний інтелектуал і нині головний сержант ударної роти БПЛА у складі ЗСУ – виступив із ключовою промовою, де через призму власного досвіду війни поєднав глибокий гуманітарний аналіз, військову реальність і роздуми про природу української демократії та її майбутнього.
Його виступ складається з трьох історій: про силу об’єднання громадян на противагу авторитаризму, про унікальний союз напрямків порятунку нації та демократії в Україні та про тінь колоніального минулого, яке досі впливає на нашу довіру до держави. Це промова про те, що робить нас стійкими, що загрожує нашому майбутньому і що дозволить Україні вистояти й перемогти.
Запис промови:
Ключова промова Павла Казаріна
Доброго дня, мене звати Павло Казарін, і я – колишній журналіст. Колишній журналіст, який сподівається, що він майбутній журналіст. Але станом на зараз, я – головний сержант роти ударних БПЛА 104 бригади, і я хочу поговорити з вами через призму свого теперішнього досвіду.
Взагалі, коли ми говоримо про громадянське суспільство, ми кажемо що це все те в суспільстві що не є державою і не є державним. Тож у мене є для вас три історії про те, як все це працює в умовах війни.
Історія перша
Є така думка, що демократії ефективні під час миру, а на війні набагато ефективнішими є авторитарні структури: начеб-то будь-яка авторитарна система може легко мобілізувати власних громадян на будь-яку війну, що пропаганда перетворює мешканців авторитарних країн на запеклих пасіонаріїв, що вторгнення на територію країни, яка звикла до ролі «обложеної фортеці», неминуче призведе до партизанського руху, опору і всіх інших атрибутів радянського культу про «Велику Вітчизняну».
Але потім українська армія заходить у Курську область – і ми нічого з цього не бачимо. Ми не бачимо ані партизанського руху, ані будь-якого низового опору. І все це, до речі, дуже контрастує з тим, що ми бачили в нашій країні у перші тижні після російського вторгнення.
Пам’ятаєте, як у Херсоні люди виходили на демонстрації проти російської окупації? Пам’ятаєте, як на Чернігівщині люди власноруч намагалися зупиняти російські танки? Ми всі пам’ятаємо черги до військкоматів і шалений сплеск волонтерського руху в перші тижні та місяці війни.
Ми бачили в нашій країні все те, чого не побачили в Курській області, коли туди зайшла українська армія. І мені здається, що це доволі яскрава ілюстрація того, що насправді не працює в авторитарних країнах.
Природа авторитаризму в тому, що влада перш за все намагається зберегти саму себе. А задля цього вона спершу знищує політичних опонентів, потім медіа, а далі – громадянське суспільство. Авторитарна влада вважає, що будь-яка низова солідарність загрожує появою організацій, які можуть скласти їй конкуренцію. Урешті будь-яка авторитарна країна перетворюється на спільноту людей, які не відчувають солідарності одне з одним.
І неважливо навіть яку організацію ви створюєте. Це може бути ультралояльна якась «Вдови героїв СВО за патріотизм». Якщо ви - низова ініціатива - ви загроза. Просто тому, що саме існування громадянського суспільства суперечить головній ідеї авторитарної держави.
І ми повинні визнати: російська влада змогла досягти свого. Російське суспільство, як і будь-яке суспільство авторитарної країни, це атомізована спільнота, яка не має почуття відповідальності, у якій знищили досвід ініціативи та звичку до солідарності. Авторитарна країна завжди перетворюється на країну самотніх і роз’єднаних людей, яких відучили проявляти будь-яку ініціативу.
І ви знаєте, мені здається, що це доволі показова історія, тому що демократії, попри всі свої недоліки, створюють у частини населення відчуття причетності до всього, що відбувається. Різниця між «населенням» і «громадянами» полягає в тому, що громадяни відчувають себе акціонерами власної країни. І саме це відчуття, що ти акціонер своєї держави формує відповідальність і включеність.
Трохи дивно, але все, що до війни ми вважали українськими недоліками, перетворилося на основу нашої стійкості. На початку вторгнення у нас було достатньо громадян для того, щоб витримати і першу навалу, і всі подальші чотири роки повномасштабної війни. Якщо у вас є громадяни – ваша країна спроможна. Якщо у вас є лише населення – воно ніколи не братиме участі у захисті власної держави.
І збільшити кількість громадян у країні здатна лише демократія – це абсолютна аксіома. Бо авторитарний режим може тільки зменшувати їхню кількість.
Друга історія
Ви знаєте, щоразу, коли ми говоримо про те, що Україна – демократична країна, ми повинні розуміти, що дизайн нашої демократії дуже відрізняється від дизайну демократії наших сусідів на західному боці кордону.
У більшості сучасних демократій існує розрив між тими, хто хоче рятувати демократію, і тими, хто хоче рятувати націю. Ми бачимо це на прикладі Угорщини, де наступ на демократичні традиції часто пояснюють тим, що демократія нібито заважає рятувати націю. Ми бачимо це й в інших країнах. Більше того, навіть нинішні події у Сполучених Штатах вписуються в ту саму логіку протистояння: один табір прагне захистити демократію, інший – врятувати націю.
Але на цьому тлі Україна є яскравим винятком. У нас такого протистояння досі не виникло. Навпаки – між цими двома таборами існує ситуативний союз. Адже кожен наш Майдан об’єднував і тих, хто вважав, що треба рятувати націю, і тих, хто ставив на перше місце захист демократії. Вони стояли пліч-о-пліч на усіх Майданах – і залишалися союзниками.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, представники обох цих таборів разом вдягали піксель. І це дуже промовистий факт. Ми не завжди усвідомлюємо, наскільки дизайн української демократії відрізняється від інших моделей.
Подивіться навіть на наші реакції на корупційні скандали. Коли з’являється якийсь корупційний епізод, половина коментарів обурюється тим, що «покидьки крадуть державні гроші». А інша половина – тим, що «вони ще й говорять російською». У нас навіть антикорупційна боротьба має вимір національно-визвольної. І все це тому, що в Україні існує альянс між тими, хто хоче рятувати демократію, і тими, хто хоче рятувати націю. Ми – важливий виняток із загальної тенденції.
Але важливо розуміти, що війна створює зони ризику. Іноді задля порятунку країни нам доводиться жертвувати певними демократичними практиками: закривати кордони, відмовлятися від виборів, запроваджувати примусову мобілізацію. Усе це суперечить нормальній демократичній логіці, але є необхідним для того, щоб країна мала шанс на майбутнє.
Тому я хочу наголосити: кожен із нас має розуміти, що цей союз між двома таборами існує, і його необхідно берегти. Це наше справжнє надбання. Бо якщо він розпадеться – ми втратимо і демократію, і націю. І якщо ми почнемо ігнорувати союзників у цьому таборі, нас може чекати катастрофа. Головною катастрофою стане ситуація, коли дефіс у словосполученні «національно-демократичний» просто зникне.
І третя історія
Ви знаєте, ми часто кажемо, що кожен дорослий – заручник своїх дитячих травм. Але якщо продовжити аналогію, то кожна країна – заручниця власного минулого.
Так сталося, що Україна століттями жила в колоніальному статусі, і це призвело до кількох важливих трансформацій. Українці чудово вміють об’єднуватися на горизонтальному рівні, але майже ніколи не довіряють вертикалям.
Це – історія про наше колоніальне минуле. У колоніальному статусі ти ніколи не довіряєш владі. Ти сприймаєш будь-яку владу як окупаційну, а будь-якого носія влади – як чужинця, надісланого з ворожої столиці для адміністрування території.
Колонія не може визначати власне майбутнє, а тому не визнає цінність державного управління. Адміністративна послуга не належить до її базового прожиткового мінімуму.
У ширшому сенсі кумівство – це етика виживання. І вона справді допомагає, коли твоє завдання – вижити всередині чужої імперії. Але все це стає на заваді, коли ми починаємо будувати власну державу. Війна лише окреслила контури того, про що ми й раніше здогадувалися: нам потрібна держава для виживання, і нам потрібне її збереження та розвиток.
Це – головне завдання нашого покоління. Усі цінності колоніального виживання не просто суперечать ідеї комфортної держави, вони суперечать ідеї держави як такої. Тому що заперечують ідею спільної долі. Навіщо платити податки, якщо їх витратять на когось іншого? Навіщо мобілізовуватись до війська, якщо можна зосередитись на долі власної родини? Навіщо дотримуватись правил, якщо це може обернутися збитками?
Відсутність досвіду державності стала справжньою дитячою травмою. В дорослому віці вона призводить до найнеочікуваніших наслідків. Українці чудово об’єднуються “проти когось” – і на коротких дистанціях демонструють надзвичайну ефективність. Та щойно заходить про стаєрські реформи – починається масове дезертирство.
Наприклад, кожного разу, коли призначають представника громадянського суспільства на посаду заступника міністра, достатньо зайти в коментарі, щоб побачити презумпцію недовіри до нього, навіть якщо суспільство нічого про цю людину не знає і вона ще навіть не почала працювати.
Ця презумпція недовіри породжує і те, що ми не хочемо платити держслужбовцям гідну зарплату, і те, що ми ускладнюємо перебування на державній службі для будь-якої компетентної людини. Ми досі не сприймаємо державну службу як сферу, що працює в наших інтересах. І це теж історія нашого минулого, яка визначає наше теперішнє.
Зараз у цьому залі зібралися представники громадянського суспільства. Але громадянське суспільство саме по собі не може виграти війну. Війну може виграти лише держава. І тому ми не можемо протиставляти українські горизонталі українським вертикалям. Бо це прямий шлях до програшу у війні і до зникнення України та українців. Держава не ворог. Держава інструмент. Питання лише в тому, хто саме цей інструмент зможе приватизувати.
Бо якщо ви відчуваєте державу як свою – ви будете її захищати. Вдягнете піксель. Сплачуватимете податки. Будете волонтерити. А якщо не відчуваєте – то ви будете поводитись як місцеві мешканці в курській області. Які просто сиділи та чекали – а чим все закінчиться.
Я думаю про те, що наступний рік буде складним. Але я також думаю, що ми не приречені на жоден конкретний сценарій завершення війни. Сценаріїв є безліч, і переможе той, у який ми вкладатимемося.
Треба пам’ятати: вкладатися в сценарій майбутнього можна як діями, так і бездіяльністю. Якщо людина нічого не робить, то вона теж інвестує в певний сценарій завтрашнього дня. Але, швидше за все, цей сценарій їй не сподобається.
Саме тому нам потрібні не просто мешканці, а громадяни. Саме тому нам потрібна ефективна державна служба, на яку йдуть кваліфіковані фахівці. І саме тому нам потрібен консенсус між тими, хто прагне рятувати демократію, і тими, хто прагне рятувати націю.
Дякую!
